З одинокої на ціле татарське село кав'ярні дуже добре видко було і море, і сірі піски берега. В одчинені вікна й двері на довгу з колонками веранду так і тислась ясна блакить моря, в нескінченність продовжена блакитним небом. Навіть душне повітря літньої днини приймало м'ягкі синаві тони, в яких танули й розпливались контури далеких прибережних гір.
З моря дув вітер. Солона прохолода принаджувала гостей, і вони, замовивши собі каву, мостились біля вікон, або сідали на веранді. Навіть хазяїн кав'ярні, кривоногий Мемет, пильно стежучи за потребами гостей, кидав свому молодшому братові: «Джепар… бір каве́… е́кі каве́»[1], а сам вихилявсь у двері, щоб одітхнути вохким холодком та зняти на мить з голеної голови круглу татарську шапочку.
Поки червоний од задухи Джепар роздував у комінку жар та постукував рондельком, щоб вийшов добрий «каймак»[2], Мемет вдивлявсь у море.
— Буде буря! — обізвався він, не обертаючись. — Вітер дужчає — он на човні збірають вітрила…
