Очі в провідника наллялися кров'ю й вилізли на верх, як у барана. Здавалось, діло скінчиться погано, але Септар переміг себе.
— Ей, старий! пильнуй своєї бороди, коли присвятив її! — погрозив він хаджі і, круто обернувшись, відійшов, насвистуючи до танцю.
Софта отетерів. Чорні очі його стали круглими й великими, в них малювався жах. Він чекав, що зараз розступиться земля й поглине зухвалого Септара, або грішник знайде собі могилу під руїнами башти, по каменю розібраної обуреним народом. Але все було по давньому: земля не розступалась, башта стояла на місці й навіть правовірні сиділи спокійно, немов нічого не сталося, немов вони цілком поділяли Септарові погляди. Ба навіть за хвилину почали розходитись, вимовляючись тим, що вже пізно, а завтра чекають на них справи…
Збентеженим, здивованим поглядом водив софта навколо себе — в голові його немов щось світало:
— Пута шайтана… пута шайтана!.. — шепотів він зсинілими устами, звернувши бліде обличчя до обуреного хаджі Бекіра.
Але той в безсильній злости лишень плював та сипав прокльони…
Останніми покинули башту хаджі Бекір та софта.
Мов привиди ті сунулись вони по залитій місяцем вулиці, волочучи за собою довгі й головаті тіні. Сумні і розчаровані, виливали старі один одному свої жалі, й немов спочуваючи їм, зітхало оддалік море та тоненьким голоском плакала в гаях сплюшка…
1899.
Чернігів |