Де ж друга? — мучився я.
А та, що лишилась, билась трівожно в грудях і у калатанню кожнім чув я жадливий та владний голос:
— Шукай!
І я шукав.
Широкими світами, потоком життя, між натовпом і тиском мчав я розділене серце і скрізь ввижалась мені рідная половина.
І радісно тоді розкривалися свіжі краї серця, і лилась найкращая кров у другу, здавалось, знайдену половину.
Та я помилявся. Краї хоч зростались, та не в цілеє серце: усе було дві половині.
Ах, як боліло, коли одривав і волік я, не мчав, а волік вже скрівавлене серце, бо все чув голос:
— Шукай!..
І так було довго, і так було завжди…
Та коли врешті настала зима, коли на голову мою впав перший сніг, я знайшов те, чого шукав.
В-останнє стріпнулось спустошене серце й, безсиле, одмовилось, розкрити зів'ялі краї до рідної половини.
І тоді — ви розумієте? — тоді підняв я очі до гори, до білого снігу і зором зацькованого звіря благав його: іди… іди… спадай і покрий на віки…
Так снилося мені — чи ж снилося мені?
