Поете, я не дивуюсь, що любиш хмари. Але я співчуваю тобі, коли з тужливою заздрістю стежиш за хмаркою, що тоне, розпливається і гине в блакитній пустелі.
Душа моя втомлена і навіть той жаль, що почуваю, нагадує лиш усміх, застиглий на обличчі мерця…
Я маю жаль до неба, бо хмари, що проходять по ньому, не лишають там жадного сліду: воно знов стає ясним й блакитним.
Жаль маю до землі, бо тіні, що вкривають її, пересунуться на инше місце, і де було тьмяно і сумно, знов ляже золото сонця.
З жалем дивлюсь на воду: мов дзеркало одбиває вона красу світа, і коли невдоволена навіть — ламле всі лінії й фабри і творить своє.
І маю жаль я до осінньої рослини: кожна брунька ховає в собі надію життя і дасть нові пагони.
Тоді як я…
Тоді як попіл надій моїх нерухомою хмарою завис надо мною, тоді як сонце щастя не зжене з душі тіней, як дзеркало душі моєї померхло, потьмарилось, не одбива нічого, тоді як те, що облетіло і стало голим — не розів'ється знову.
І чом не живу я, вища істота, як те мертве небо, як нежива земля, як вода, як рослина?
Спитати?
Не хочу… Втомився…
