радісно, як ще ніколи. Вона стояла і несвідомо шептала: сестричко… сестро…
І це маленьке слово, промовлене так щиро ворогами отут, на дорозі у грішний світ, слово, яке вона тисячі разів повторяла досі холодними устами там, у манастирі, раптом набрало для неї якоїсь незвичайної краси, якогось особливого тепла і співало в душі, як пісня.
Вона немов уперше казала: сестро… сестричко…
Воно їх єднало краще, міцніше, як досі… Од його розступались чорні бори і не страшним став той невідомий, далекий, той грішний світ…
Всім стало легко. Всі обіймались.
— Сестро Секлето!..
— Сестричко Марто…
Їм всім хотілось як найчастіше казать те слово нове, мов тільки знайдене, просте і рідне.
Їм всім хотілось взятись за руки і йти так далі, в згоді й спокої…
— Сестро Устино…
— Сестро Варваро…
Сонце ховалось за гори і чорний морок вставав із мертвого бору. Та їм байдуже. Вони всі знали, що там, у долині, куди простують, світить ще сонце та б'ється хвиля живого життя…
| Серпень, 1904 р. |
