нічого забути. Вона не забула своєї келії, тісної та тихої, як домовина… Вечірніх тіней, тремтячих од світла лямпадки… Малого віконця, яке містило в собі високі гори, і чисте небо, і ясне сонце… прекрасний світ божий… Її душа не могла раптом порвати побожних мельодій, чистих і гарних, як янгольські хори. Забути солодкі молитви на кам'яному помості, в кутку темної церкви… Чорних сестричок, що йдуть рядами… Усього того, до чого звикла. Що з нею буде? Куди подітись? В широкому, чужому світі, од якого одвикла. Куди веде ця біла дорога, що плете петлі у горах, чужих, невідомих, холодних?..
А ліс мовчав. Мовчки йшли сестри і кожна з окрема несла свої думи.
Раптом — щось їй причулось… Ні, то причулось…
Так жалко, так сумно, душа спливає сльозами…
— Сестро Секлето, де заночуєм?
Ласкавий голос… Хто це промовив? Тепло, сердечно, мов сонце вечірнє?.. То їй почулось…
— Сестро Секлето, де заночуєм?
— Сестричко Марто!..
Невже то промовив до ворога — ворог?
Навіть Варвара здрігнулась і стала.
Вони озирнулись.
Сестра Секлета лежала на грудях у Марти і чорні плечі її тремтіли од плачу.
— Прости!
— Хай бог простить!..
Устина глянула на Варвару і бліді уста в неї тремтіли, як у малої дитини.
У Варвари текли з очей сльози…
Щось важке й болюче підкотилося Устині під серце і раптом трісло. Зробилось так легко, так
