ближче, сперся своїми здоровенними ручищами на батіг і промовив до софти.
— Ти кажеш, чоловіче мудрий: виселяйтеся звідси… А скажи нам, чого це від вас, з Туреччини, тісниться до нас така сила обдертого робучого народу та відіймає від нас зарібки? Чого вони йдуть сюди, коли там добре? А ти нас кличеш туди… Гляди, чи стежкою правди слова твої ходять?… Ти кажеш — гяур, невірний, а у нас — багатий гяур більш важить, ніж двоє праведних… Гяур жиє і нам дає жити. У нас так: на Яйлу ходив — гроші заробив; по морю поплив — гроші заробив; гяура возив — знов гроші взяв… От і нині я маю п'ятнадцять карбованців, — і Септар брязнув у кешені монетою, — а що ти нам даси в Туреччині, де нема гяурів?…
І випнувши свої гаптовані золотом груди, він з нахабністю видивився на збентеженого софту, чекаючи на відповідь. Правовірні аж цмокнули. Правда, суща правда! Він як вийняв їм з уст ті слова, які вони могли б сказати в відповідь софті.
Тільки хаджі-Бекірове серце спахнуло гнівом праведним і, мечучи блискавки з очей, він гримнув на Септара:
— Мовчи ти, поганий наймите гяурів!
Та Септар не змовчав.
— Ей, старий, я знаю — тебе заздрощі хапають на мої зарібки, яких ти через власну запеклість не маєш…
Ах, це була правда, глибоко, старанно затаєна правда, — і хаджі не витримав. Забуваючи на свою повагу й гідність хаджі, він схопився з місця і все своє обурення виплюнув у лице Септарові:
— Кєпе́к! асма́ кєпе́к!.. (псе! скажений псе!).
