лимами сестри, згинали спини й псували очі!.. Почались сварки, росла незгода, тяглась ворожнеча, довга, уперта, як ті дні-ночі. Коли ж гасили світло і грішне тіло йшло на спочинок, сон кидав очі і замерзав десь в келії. Не сила було заснути… Так було зимно.
По цілих ночах тремтіли сестрички, а дров не давали… Матушка не звеліла. І от вони согрішили. Вона, Варвара, Секлета і Марта, та ще дві чернички… Потай, по ночах, порпаючи глибоко в холодний сніг, вони збірали в лісі сухе ломаччя і гріли келії. Дізналась матушка — з манастиря прогнала. Усіх шістьох… Пішли вони з плачем у сніг, у холод, в лихій одежі… Соромно було, жалко… Та вже з дороги їх завернули… Змилувалась ігумення-матушка… Дві не схотіли, пішли у світ… Відтоді й голос пропав у неї, як застудилась.
— Не знати, де тепер Ганна, що не схотіла вернутись? — подумала в голос Устина.
— Я бачила її, як їздила в город, — обізвалася Марта. — Заміж вже вийшла. Чоловік слюсар, вона крамничку має… Така весела, здорова… Згадати, каже, не можу…
— А от Марія померла… царство небесне… — зітхнула Варвара.
Всі теж зітхнули й замовкли.
— Одні кажуть, що з горя, а другі, що застудилась, брівши глибоким снігом, — кинула Секлета.
Ніхто не одповів їй.
Знов тихо стало. Тільки гнулося малинове стебло та дощем падали ягоди в кошик.
— Чого воно так, скажіть мені, сестри! — загадала Варвара і аж очі зробила великі. — Що як перше люде спасались, то й добро другим робили… а тепер…
