й Даміане, посітіте немощі наша, тунє приясте, тунє дадіте…
Золоті хрести на держальні сачка блищали на сонці…
В малиннику тихо. Хоч сестра Секлета вкупі з сестрою Мартою збірали там ягоди, але вони вже півроку не розмовляли з собою.
— А тут були матушка-ігумення, — обізвалась до послушок, що саме підходили, Секлета, — про вас питали… Сердяться, що мало зібрали малини…
Варвара з Устиною стали на роботу. Вони теж затихли. Самі ж матушка-ігумення сердяться!..
Немов ще тихіше стало в малиннику. Мовчали сестри, мовчки стояли зелені стіни гір, у тишу повилась глибока долина, послана м'ягко зеленим буком, налита золотом сонця; сім чорних горбів мовчки дивились у глиб, а по них сходили рядками сосни, немов чернечі процесії. І тільки глибоко, на дні межгір'я, плигаючи з скелі на скелю, ревла і шуміла бистрая Алма та розсипала холоднії води по каменястому ложі.
Так сумно стало. Ігумення сердиться!.. Всі ці чотирі чернички, що кидали мовчки стиглу малину на дно кошиків, зазнали вже гніву матушки-ігуменні. Всіх їх покарано цею ж зимою. Устині згадалась та пам'ятна зима… По цілих днях і ночах сипав та й сипав сніг і врешті засипав яму. Засипав дороги, засипав ліси, долини і Алму… Од всього світа одрізав… А коли хмари подерлись і сіли на гори, впав з неба холод, неначе гнів божий… Тріщали з ляку дерева, тріщала церква і в'яли сестрички. Сонце сховалось за гори й ходило там десь короткими днями, а в ямі лишилась ніч… Довга, безкрая й сумна, як плащаниця. По цілих днях горіло в келіях світло, куняли над ки-
