Тепер вже не можна тікати. Матушка-казначея любить звірятись молодшим. Ті її більш розуміють.
Вона спочатку зітхає, втуплює потім підведені очі кудись в простору, у лісову пітьму і сливе шепче:
— Тільи здрімнула — чую знов він стоїть надо мною. Розплющую очі — а він такий благоліпний, кучері в'ються по плечах, щоки рум'яні, очі — як свічі… поклав свою руку на мої плечі та й каже голосом райским: — «Чого лежиш тут на моєму ложі? Це моя келія, я жив тут довго, спав тут, молився»… А мені страшно, вогонь іде по тілі… Чи не сатана то во образі прекраснім, надісланий з пекла во іскушеніє… Свят, свят, свят… А він нахилився, аж кучері лоскочуть… — «Вставай, Серафимо»…
— Матушко, чи не можна нам самовара? — переймають прочане якусь черничку.
— Треба б сестрі Марії… — й проходить далі…
Сестра Анфиса стає на дверях крамнички.
— Отак… одна на одну скидають… ліниві ж, господи! — закидає вона свої тенета на черничку.
— А вам яке діло?
— А таке… Дух лінощів побіждається духом працьовитости…
— А про дух сквернословія й забули?… Прочитайте краще для себе… Не дурно про вас кажуть…
— Хай господь пробачить тому, хто лихе каже. А хто казав? Що говорив? Дармоїдки, брехухи… язикозвони… нехай он матушці-ігуменні скажу…
— Кажіть!.. про вас всі знають…
З кухні вискакує сестра Марія. Очі заплакані, червоні.
