Вона вся зачервонілась, чула смак волі і зовсім забула про малину.
Устина не змагалась.
Вгорі ліс був густіший та ще чорніший. Гори десь щезли. Настала ніч. Кострубате галуззя, мов чорні ведмежі лаби, простягалось над ними, ловило за спини і било по лиці. Варвара з Устиною раз-у-раз кланялись їм, немов приймали благословення. Засапались, упріли, ледве переводили дух, а лізли далі. Минали галяви з свіжо витолоченою травою, де ще цеї ночі лежали олені; минали невидані в долині квітки, сіри мхи, якими, як косами, пообростали дерева. Все лізли далі. Ще трохи… ось швидко… ще…
І раптом стали. Посліпли. Море світла залляло їм очі. Тремтячі, зворушені, розплющили очі. Перед ними лежав той далекий, грішний світ, з якого вони втекли колись у тиху, чорну яму, принадний, веселий, у сяйві, як мрія, як сам гріх. Далеке море одкрило широкі обійми зеленій землі і радісно тремтіло, немов жива блакить неба. А земля мліла й сміялась в обіймах, немов упоєна коханням жінка, і блищали на сонці рядки білих домів, як дрібні зуби у неї. Зелені долини стелились як коси. І вся ця дивна країна пливла кудись у морі теплого світла в широкім, необмежнім, блакитнім просторі… З лівого боку важко лежав на землі похмурий Чатирдаг, а з правого — лізла на небо чортова ступанка Бабугана, нагріті скелі, сірі і голі, як земля-мати родила.
По́слушки скаменіли, як зачаровані. І тоді, як Варвара слухала якісь голоси, солодкі, спокусливі, якісь заклики грішного світу, душа Устини розпускалась в блакитнім повітрі і співала молитву тим чистим голосом, який не міг ніколи добутись з слабого горла.
