Скрізь п'ялись сосни, буків вже не було. Стежка ставала прикрішою. Засипана глицею, що віддавала прілим духом, вона перепинялась часом здоровим деревом, виваленим з корінням, сухим і колючим. З трави пахли чебрець та діктамнус. Враз в гущі ліса мигнуло щось і зникло. Наче гіллячки ожили. То проскочили сарни — стрункі, тонконогі. І знов усе тихо. Знов чорне склепіння та вохкий холод.
— Ти кажеш: терпи… — почала знову Варвара. — А правда-ж де? От хоч би й ти. Така тиха, спокійна, вже рясофорна, а ворогів маєш… Всі знають, що ти недужа, не можеш страви нашої їсти… А матушці-ігуменні кажуть, що ти вередуєш… Хто коло неї впадає, улещує, той ласку має, на роботу важку не ходить. А тебе посилають…
Устина мовчала.
Корови ревли, мабуть товар вже зачули. Тепер полонина була десь близько. Треба було спішити.
Раптом ліс розірвався. Розступилися сосни і обгорнули широку поляну, свіжу, похмуру, куди як на ложе спадали синії роси. Старезний дуб, посажений серед поляни святим Кузьмою, чорний, кошлатий, немов його заступник, вітав вже здалеку гостей, просив спочити.
Корови бродили на паші, а чорні буйволиці, малі й горбаті, покинувши їсти, повернули до гостей свої волохаті шиї і дивились на них червоними, недобрими очима.
Під дубом варив щось на вогнищі пастух.
Можна було вертати додому. Та їм не хотілось. Загріті крутими стежками, напоєні гірським повітрям, послушки були веселі.
— Полізем далі, на шпиль, — прохала Варвара.
