деспотка, мучу всіх, роботою занужую, голодом морю… Я краще ззім, я собі рибу купую, я все варення з чаєм попила… я… я… Я всім покажу! Я тут ігумення… Всіх прожену, розточу погане кодло, розвію по світу»… А сама аж пожовкла, ціпком стукає по помості і каптур, прости господи, з'їхав на бік… Ну, матушці Серафимі зразу вже ясно, чия то справа. Вона й каже: «То все Аркадія набрехала»… Кличуть Аркадію. Та — очі до долу, голову на бік — і я не я… то десь Секлета… Кличуть Секлету. Та плаче, присягається… Потому Секлета прилюдно сестру Аркадію брехухою й шпигункою назвала… Мало не бились…
— Та ж чула… Сестра Секлета погано зробила… Для бога все треба стерпіти.
Устина закашлялась.
— Може швидко йдемо?.. Терпіти треба… Не стерпиш, коли Аркадія на всіх набріхує матушці-ігуменні. Та на роботі стояла, а та лінується, а та їсти не хоче за трапезою, окремо в келії своє їсть… а та судила матушку-ключницю, що скупа… Ну, матушка-ключниця гніваються, а обіди ще гірші, охлянеш на роботі… Пересваряться всі, перегризуться, вогнем дишуть одна на одну, усі сердиті… Слова не промовлять до себе… От як Секлета з Мартою… Пів року не розмовляють уже… вороги люті… По цілих днях кипить у нас, як в пеклі, прости господи гріха, а матушка-ігумення… Ай! як тут гарно!
Послушки зупинились.
Поки вони злазили вгору, діл западавсь їм з-під ніг все глибше та й глибше, вростав у землю, у чорну безодню, тоді як гори росли, виростали і розгортались. З-під сосон, як з вікон, виднілись далекі і близькі гори. Немов острови на морі туману. Вже трохи розвиднилось. По-
