ногами. Цупке коріння спліталось у клубки й повзло по горах, немов гадюки. Черниці йшли далі. З одного місця вдалось їм побачити дно ями, малу церковцю і білі дімочки, де жили сестри. В церковці співали. Жіночі голоси, чисті, високі і сильні, мов янгольські хори, вели побожну пісню. Вона так дивно гучала вгорі, під чорним склепінням.
Устина стала. Вся тиха, просвітлена, слухала співу.
— Ходім, — обізвалась Варвара, — вже пізно… Матушка-ігумення звеліла малину збірати, як вернемо з лісу..
Устина зітхнула.
— Колись і я так співала… поки голос не пропав од застуди… — сумно сказала вона.
І понесла у грудях далі, у чорну тишу ліса, ті співи, яких не могла вже добути з слабого горла.
А тиша стояла справді велика. Камінчик, скотившись з-під ратиці корови, суха гіллячка, зачеплена ногою, справляли такий лускіт, наче щось велике валилось в горах і розсипалось. Ця тиша дратувала: хотілось скрикнути, гукнути, хотілось її налякати.
Де-далі попадались вже сосни, старі, руді, кострубаті. Їх довгі галузки спускались в провалля, як руки. По сухій глиці сковзалась нога. Соснові шишки, великі й порожні, котились під ноги або дивились з трави десятками очей на схилені головки синіх дзвіночків.
— А матушка-ігумення й сьогодні сердиті, — обізвалась Варвара… — Давно помирились з матушкою-казначеєю… плакали, цілувались, а знов бучу збили… Кличуть вчора до себе матушку Серафиму: — «Ти, кажуть, знов за своє? Ти знов проти мене бунтуєш сестер? А-а! я знаю, вони тебе більш люблять, аніж мене, бо я, бач,
