чиста цілюща вода, рівно горіли, мов золоті квіти, свічки, запалені кимсь із прочан.
Дві послушки гнали корови на пашу. Старий чернець, що лишився на парафії з того часу, як манастир цей обернено в жіночий, сухий, згорблений, знищений, немов викопаний з землі, волікся до церкви. Ледве пересуваючи тремтячі ноги та стукаючи по камінцях патерицею, що ходором ходила в його сухій руці, він кидав останні искри з погаслих очей у слід коровам та лаявсь:
— У-у!.. кля-а-ті!.. нагидили… женського п-полу!..
І тикав патерицею у слід коровам.
Послушки осміхались.
З вікна матушки-казначеї визирнуло на них бліде, винувате обличчя з великими підведеними очима, з волоссям в безладі, без каптура.
— Це вже знов матушка Серафима бачила привиди, — зтиха обізвалась молодша послушка, ззирнувшись з старшою.
В тої блакитні очі сумно всміхнулись.
Гнали корів високо, в гори, на полонину. Гойдаючи злегка рудими боками, п'ялись по крутих стежках корови, за ними йшли сестри. Попереду молодша — Варвара, міцна, кремезна дівка, за нею Устина, тонка, делікатна, в чорній одежі, як справжня черниця. Ліс обгортав їх, холодний, сумний та мовчазний. На них насувались чорнії буки, повиті в жалобу тіней, сиві тумани з дна урвищ, росяні трави, холодні скелі. Над головами котились хвилі холодного, чорного листу. Навіть сині дзвіночки сіяли холод на трави. Кам'яна стежка, мов тропа дикого звіря, сплітала петлі по боках гори, сюди й назад, все вище та й вище. Рябі мармурові пні буків злізали з дороги униз, немов западались і вже стелили темну корону аж під
