Там, за горами, давно вже день і сяє сонце, а тут, на дні межгір'я, ще ніч. Простерла сині крила і тихо вкрила одвічні бори, чорні, похмурі, застиглі, що обступили білу церковцю, немов черниці малу дитину, і пнуться колом по скелях, все вище та й вище, одні по других, одні над другими, до клаптя неба, що таке невеличке, таке тут синє. Бадьорий холод сповняє цю дику чашу, холодні води спадають по сірих каміннях і п'ють їх дикі олені. В синіх туманах гомонить Алма й купають в них сосни свої кострубатії віти. Сплять ще велетні-гори під чорними буками, а по сірих зубцях Бабугана повзуть, мов дим густий, білії хмари.
На дні межгір'я тихо, похмуро. Лиш кволі, жалібні згуки манастирського дзвона сумно лунають в долині…
Манастир вже не спав. З келії матушки-ігуменні вискочила келейниця і кидалась по подвір'ї мов тороплена. Сестра Аркадія, скромно спустивши вії над пісним видом, спішилась до матушки з букетом троянд, ще мокрих од роси, і мов не помічала злих поглядів стрічних черничок. З літньої кухні дим бухав хмарою, а послушки, в темних одежах, блукали по дворі, ліниві і заспані. В білій капличці, де в кам'яну чашку стікала
