Рустем гяур, невірний… На, каже, неси йому гроші, що заробив у мене… бачити, каже, не хочу… Ах ти, собаче вухо… Ах ти, копиця гною!.. Так мені, знаєш, кров і вдарила в очі. Ч-чорт його знає… Я йому кинув гроші до-долу: неси собі сам, я більше в тебе не служу, бо і я таких думок, як і Рустем!..
— Як ти сказав?
— Я кажу: я таких думок, як і Рустем, хай тебе вхопить шайтан з твоїм багацтвом!..
Вуха в Бекіра палали, як жар, голос тремтів од обурення і в очах стали сльози.
Рустем не вірив. Чи ж може бути?
— Ти таких думок, як я? Ти так сказав йому в вічі? Плюнув в лице? Ти втратив службу і все через мене? Ей, слухай, ти!..
Рустем вхопив Бекіра за плечі і дививсь йому в вічі, немов не вірив, що цьому правда.
— А що ж твій Стамбул? Ти ж не зібрав ще грошей? Як ти поїдеш?
Бекір мотнув головою й зневажливо цмокнув,
— Ч-чорт його знає!.. Я не поїду. От ти ж не їдеш… і Джіафер. Я буду з вами… Ч-чорт його знає — мені з вами найкраще…
Очі в нього стали ще більші і блищали од сліз.
Рустем тремтів. Чув, що ввійшло щось у груди, велике, радісне, тепле — і било в серце, як хвиля…
— Джіафере, ти чуєш? Ти чуєш, Джіафере? — гукав. — Він таких думок, як ми… Він наш. Покинув службу лиш через мене, він став за мене тоді, як другі… Ти чуєш?
Джіафер осміхався.
— Ну, от бачиш, зерно не все гине, не скрізь
