— Поїду…
— Куди?
— А, світ за очі… Аби лиш звідси…
— А наше діло? А товариство?
— Вас тут багато…
— Стидайсь, Рустеме…
— Стидатись? Ха-ха! Хай тим буде стидно, що… Ах, ти не знаєш… Ти нічого не знаєш… коли ти садиш зерно… розумієш, коли ти в поті чола скопаєш ґрунт, вкладеш у нього зерно, поллєш гіркими… коли дочекаєшся врешті стебла і сповниш надією серце… і от тоді, розумієш, за одну ніч виросте пишний бур'ян, заглушить стебло і коли прийдеш на сході сонця — застанеш лиш мертве бадилля, — а! ти знаєш, яка тоді пустка у серці?..
Очі в Рустема блищали, губи тремтіли, він мало не плакав.
— Поїду… кажи, що стидно, кажи, що хочеш, а я не можу…
Він бігав по хаті і серед тиші лунали кроки гучно й трівожно…
Раптом стукнули двері.
— Хто там?
То був Бекір.
Влетів у хату, якийсь не-свій, червоний, радісний і засоромлений. Щось хтів казати і не знаходив слів. Став біля дверей і дивився на Рустема.
Рустем зупинився.
— Чого ти, Бекіре?
Тоді Бекір зваживсь. Підбіг до Рустема й, хвилюючись та заїкаючись, почав кидать слова, швидко, безладно:
— Ч-чорт його знає… Ти не ходи в кавярню… Плюнь на ефенді Мухтара. Він каже… Я кажу: за що? Він каже: мені не треба такого слуги.
