рети, що підпірали блакитну баню, як мармурові колони.
Рустем чекав. Кожна хвилина здавалась за цілі роки. Та ось!.. Ну, врешті. Біжить Айше́, як золота кулька й червоні кіски женуться за нею, немов проміння. Засапана, очі горять. Прибігла і вткнула Рустемові в руку назад його лист…
Мір'єм не прийняла… не хоче.
Ага! не прийняла? Ну, добре… ну, дуже добре. Рустем хоче сміятись. Значить мури міцні ще… ті, що він думав звалити… Стоять, рожевіють, немов невинні, немов сміються. Що ж, добре. Нехай сміються, Ще прийде день, що стануть з них лиш купи грузу, коли не зможуть більше держати в тіні людські оселі, заступати світ сонця… А тепер хай рожевіють… хай висисають кров серця… холодні, бездушні, прокляті…
Рустем зняв руку, гнівний, ображений і мов живій істоті грозив мурам…
А діти крутились біля Рустема, сміялись і щебетали:
— Афуз! афуз! Він сам до себе говорить!..
— Джіафере!
— Що скажеш, Рустеме?
— Я хочу звідси тікати…
— Як звідси?
— З Бахчисараю. Мені тісно… Я тут не можу. Хочу прохати, щоб мені швидче дали мектеб на селі…
— Чого поїдеш? Не їдь…
— Не їхать? Чому?
— Ну, бачиш, ти вже тепер здоровший, хоч ходиш такий похмурий, немов не знать що ста-
