Складав базгранину, злучав кривульки, мов дикі колючки, що ранили серце.
Читав і плакав.
З жорстокого слова хтів видушить краплю надії, бив камінь об серце, щоб викресать искру.
А може… А може, бур'ян не розрісся, може ще можна виполоть хопту. Сам винен… давно не бачив… ота пригода — дурна, непотрібна…
І сів писати. Благав зустрічі, хвилини, хоч слова…
Тут гинуло в нього не лиш кохання, а ґрунт під ногами… тут гасло світло, яке так трудно було добути.
Скінчив. Вийшов на вулицю.
Де б могла бути Айше́?..
Блідий, непевним кроком, блукав по вулицях, шукав. Стрічні хаджі одвертались од нього, немов жахались грішника. Закупив по дорозі мало не цілу крамницю, щоб ублагати Айше́. Де б вона могла бути?
Знайшов урешті під мостом, біля фонтану, коли сповняла кухоль водою. Впхав їй до рук солодкі пакунки, благав, щоб зараз бігла. Стежив, як нісся жовтий халатик поміж домами, бажав, щоб швидче щез з очей блискучий фез, на якому зірками грало вечірнє сонце. Стояв на місці, і серце в нього билось трівожно. Дітвора біля нього крутилась — червоні фези, квітчасті халати, аж в очах рябіло. Ганяли зграї собак, голодних, худих, сердитих. Білі мури рожевіли на сонці, летів по дорозі рожевий пил і тихо дзюрчала вода фонтану. Спішили байдужі люде, торохтіли вози по каменистій дорозі і тихо, як привиди, пливли попід стінами білі жінки. Життя точилось своєю чергою і мов тікали од нього вгору стрункі міна-
