Коли ж за кілька день знов прибігла Айше́ і всунула в руки сірий клаптик паперу, ще теплий од пробування під халатом, на грудях, руки в нього тремтіли так, що він роздер цидулку й забув про небогу. Айше́ надулась і довго стояла в куточку, здивована й ображена.
«Багацько сліз вилляли мої очі, — читав Рустем, — коли я почула, що тебе мало не вбили. Я зразу хотіла бігти до тебе, та Аллах у час послав мені розум і за те що дня молюсь і дякую йому. З того вийшло б погане для обох нас. Айше́ казала, що тобі краще, що ти вже ходиш — і за це дякую богові. А він би міг тяжче скарати тебе за твоє глузування з нашої віри. Ти до мене писав, а я збіралась довго, не знала, що маю сказати. Наслав Аллах на мою бідну голову думи, а я билась у них, як павук у тенетах. Важка голова стала, а серце ще важче. Побила посуду, як несла батькові каву, спалила пілав, помагаючи матері, і не було що їсти в той день. Мати побила, а я не винна: все через думи. По ночах теж думаю — чи були б ми з тобою щасливі? Чи благословив би Аллах шлюб наш проти волі батьків наших? Я знаю, вони не так думають, як ми… та вони ще живі, а пророк сказав: спусти перед ними крило твоєї покори, слухайся їх. Ти пишеш, Рустеме, про новий світ, обіцяєш показати його мені, — душа моя рветься до нього — та чи прийняло б серце наше радість, коли б упала на землю сльоза з батькового ока? Я довго думала, Рустеме, так довго, що лиця в мене запались, наче від посту, а руки втратили силу. Мої очі не знають сну й червоні од сліз. Аллах милосердний змилувавсь надо мною й сказав мені в серці моєму: кріпись. Нехай Рустем піде до батька, впаде йому в ноги і скаже: мій гріх, моя покута. Тоді твоя буду на
