станку повторяв своє любиме «ч-чорт його знає». — Джіафер насилу розібрав.
Караїм-лікарь врешті скінчив роботу і повернув до Джіафера своє бліде обличчя, ледве помітне з-під шапки кучерів.
— Нічого, нічого, за два тижні хоч весілля гуляй, — хай останнє впаде на твою голову, як у вас кажуть, — кисло шуткував лікарь, і кутики уст не піднімались в нього, а опускались.
З ліжка осміхався блідий Рустем.
— Ну, конче треба було когось дратувати, — підійшов з докором до нього захмарений Джіафер.
— Е, пусте! Лікарь каже, що ніж заліз неглибоко. Мені нічого.
— Ах, Рустем! молодець, їй-Богу! — підбіг Бекір. — Коли б ти бачив, як він його бив… Стільцем… по голові…
Очі в Бекіра засяли од захвату і він зробив руками рух, немов збіравсь розколоти Джіаферові голову.
Чужі пішли, але з Бекіром трудна була рада: він уперся, як цап, і лишивсь на ніч. Скулився долі біля порога і що хвилини скакував — заспаний, наляканий і тороплений, хоч його поміч не була потрібна.
Рустем поправлявся. Його одвідували товариші, галасливий жвавий гурток, який уважав рану Рустемову почесною, бо він дістав її у боротьбі з забобонами. Кричали, сміялись, накурювали в хаті і дратували Рустемові нерви. Бекір користувавсь з кожної вільної хвилини і приносив слабому свіжі новини з вулиці, підслухані розмови, дрібні події дрібного життя крамарів і кумедно показував, як мулли перебірають чотки, а тим часом винюхують, що в кого є, щоб узять
