Високий татарин, здоровий, як бик, витріщив очі й поводив ними навколо, немов збірав по обличчах ужинок гніву. Урешті скочив. Зірвав з голови шапку і грімнув нею об землю.
— Собака!
Той крик захриплого горла покрив загальний регіт та ґвалт.
Рустем звівся на ноги.
— Чого вчепився? Не хочеш слухать — не слухай…
— Він так розказав, як стоїть в казці! — кричала молодь.
— Брехун! гяур! грішник! — хрипіли старші.
Усі схопились, щоб зупинити бійку. Та було піздно. Татарин стояв вже перед Рустемом, сердитий, роз'юшений. Його голова, голена й кругла, немов кавун, здіймалась над всіми, а жили на в'язах були напружені й грубі, наче матузки.
— Гяуре, вигнаний батьком! — кричав татарин. — Ти зваживсь сміятись з правої віри, з наших святих!..
— Геть! — скрикнув Рустем і схопив в руки стілець.
Кров зашуміла йому в голові. Він вже добре не тямив, що було далі. Знав тільки, що його б'ють і що він б'є. Не чув круг себе крику, не бачив грізних очей, ліз просто на ніж, сліпий, завзятий, сп'янілий — з одним бажанням перемогти.
— Тут ріжуть! вбивають! — кричали в кавярні, і бігли на крик той з вулиці люде.
Трудно було протиснутись. Під натовпом люду тріщали столи, звеніло скло. Одні намагались спинити бійку, а другі рвались до бою. Насилу розборонили.
Блідий, розхристаний Рустем ледве стояв. Він
