Та раз почав, треба кінчати. Рустем вів далі.
— Минуло так щось кілька років. От раз їде той старий шейх, в якого колись пропав осел та дервіш. Старий вже, аж білий. Навколо його прості дервіші. Бачить, стоїть в пустині теке́ й пишне тюрбе́. Захотілось йому перепочити у брата-шейха та поклонитись могилі святого. Завернув, входить, оддав «селям», вклонивсь могилі, коли зирк, а перед ним його давній дервіш, що пропав колись без вісти в дорозі. — «Ти що тут робиш? — здивувавсь він. — Ти чому не вернувся до мене?» — Ой, шейху ясний, я все розкажу, ходім тільки звідси до мене в господу. Завів до себе, посадив на почесному місці і розказав усе, як було. Як пропав у дорозі осел, як він сумував та боявся вернутись додому, як люде скидали гроші та молились на могилі покійного. — Я їм забув сказати, що поховав твого осла. Ну, як почали давати гроші, я й подумав: нехай дають… А оце незабаром збірався їхати до тебе з подарунками, бажав покаятись. Та одно мене мучило тільки, отче святий: як тобі скажу, що люде молились на могилі осла? — мало не плакав дервіш. — Тоді старий шейх осміхнувся у білу бороду, поклав свою руку на руку дервіша, наблизивсь до його вуха і лагідно мовив: — «Не турбуйсь, брате, хай тобі стане відомим, що під нашим славним тюрбе́ похований дід цього осла».
— Ха-ха-ха! — вибухла молодь голосним сміхом. Але в той регіт увіллялось щось грізне, негармонійне, немов далекий грім. Наче хмара нависла в кавярні. Посуда враз брязнула, стукнули люльки об стіл, обличчя скривились з гніву. Щось лиховісне було в гарячім повітрі кавярні і навіть Мекка й Медіна злорадно заграли вогнями. От-от щось буде. Це всі почували.
