Та ось кава запарувала у малих філіжанках в руках у гостей — і софта почав.
Він говорив тихо, скрипучим, монотонним голосом, квітисто і довго. Він почав від Адама. Яскравими фарбами малював він колишню славу й велич татарського племени, його бої з невірними, в яких стяг Магометів обійшов мало не пів-світа. Він звеличав пишність і мудрість великих ханів, розчулився на згадку побожности правовірних і відкрив серце Аллаха, ущерть повне радістю й задоволенням з вірних слуг пророка Магомета. Як місяць серед зірок, як орел серед птахів — такими були мусульмани серед инших народів. Він прикликав у свідки одвічні гори, що в своїй непорушности бачили колишню славу великого народу, здавався на башту, під котрою сидів: вона пам'ятає ті часи, коли по стінах її спливала кров гяурів, а на шпилі сияв півмісяць…
Майстерно й поетично оповідав він усім відомі й усім дорогі легенди люду, викликав із могил тіні святих і героїв, що поклали голови за віру й на славу Аллаха й Магомета. Тексти й пророцтва з корана переплітались у бесіді, мов у штучній сітці, з казками люду й чарівним запиналом покривали минувшість. В чорних софтиних очах горів огонь, а бліде лице ставало ще блідішим. Правовірні слухали, скупивши увагу та в такт гойдаючись на підобганих ногах.
А софта вів далі.
Він пригадав усі кривди, які заподіяли гяури правовірним. Вони знищили їх царство, зруйнували їхні оселі, їхнє добро, цвітущий як квітка край обернули в пустиню. Де ті людські селитьби, де той нарід, що мов працьовита комашня оселяв колись родючу землю? Його нема, його прогнав з власної землі ворог. «Погляньте,
