з люльок і причаївся жар в печі під сивою шапкою попелу. Бекірові очі горіли, як дві жаринки, червоні вуха світились, як місяць на сході.
— Ну, — почав знову Рустем, — побачили ті, що на могіли гроші, десь певне недурно їх люде наскидали, поклали й свою частину до купи, наскидали старому харчів, лишив хтось рушник, щоб бідний дервіш в пустині міг до намазу умити руки, й подались у свою путь. А дервіш лишився. Сидів він день, сидів він другий в глибокій жалобі, вкінці заспокоївся трохи і думки обсіли стару його голову:
— Чи варто вертатись до шейха? Та й з чим вертатись? Діла не справив, осел пропав… Тільки розсердиш шейха. Чи не краще лишитись на місці? Тут непогано. І гроші складають, харчі йому звозять. Є з чого жити. Хай шейх подума, що він збивсь десь з дороги, пропав. — Подумав дервіш, подумав та й залишився. А тим часом пішла по світах чутка, що у пустелі сидить над могилою святого убогий дервіш і плаче з горя, а та могила й святий новітній роблять великі чуда. Слабим вертає здоров'я, сумних потішає, навіть мертвим дарує життя. Почали звідсюди з'їздитись люде, почались молитви над ослячим гробом і справді діялись чуда. Дервіш зібрав грошей силу силенну і забагатів. Збудував над могилою пишне тюрбе́, укрив могилу дорогим оксамитом. Ба незабаром і сам став відомим шейхом, поставив теке́, прийняв дервішів та вславився врешті ще більше, аніж той шейх, якого покинув…
Рустем мусів спинитись. Мертві фігури хаджі заворушились; якийсь невиразний гомін розлігся в кавярні. Люльки задиміли, як димарі, а чорні очі спахнули, як вовчі.
