срібло пісок, біліють далекі горби… Сидить на піску дервіш у великій розпуці, а коло нього чорніє тіло осла, немов нечисте сумління. Вже й сонце сходить, день настає. Бачить наш дервіш, що ніщо не поможе, біди не поправиш. Випорпав яму, поклав осла, засипав піском, сів над могилою й плаче. Плаче й не може спинити сліз, що так і ллються на гарячий пісок. Коли так згодом надходить якийсь караван. Ревуть верблюди, летить хмара піску, мотаються горби верблюжі. Побачив отаман, що щось чорніє в пустині, спинив караван. Підходить, аж там сидить білобородий дервіш над свіжою могилою й плаче. Вклонився отаман. «Чого так плачеш невтішно, старче?» — питає. — Як же не плакать, ефендім, як не вбиватись… Умер… Ще вчора живий був, здоровий, а нині лежить, захований в землю… Й заплакав сильніше, бо людський голос витиснув з серця рясніші сльози. — «Не плач, чоловіче божий… потішся. Усе живуще має однакову долю, все, що живе — мусить врешті померти», — потішає отаман. Підійшли купці з каравану, розділили горе старого, потішили ласкавим словом, а врешті проказали молитву над гробом, хто кинув гроші на свіжу могилу, хто хліба для старця — й поїхали далі. А дервіш усе сидить на тому ж місці, сумний, невтішний, не знає, як повернути до шейха, занести вістку про нещасливу долю осла. Вже й другий караван надходить. Питають, що сталось. — Ой, поховав… — одказує дервіш. — От тільки сьогодні піском засипав… І показав рукою на свіжу могилу, говорити не може за слізьми та жалем…
Рустем урвав і обвів слухачів оком. Всі були скуплені та зацікавлені. Чорна кава стигла у філіжанках, сині струмочки диму ліниво здіймались
