вуста, поправив фез і, злегка погойдуючись, почав.
— Ну, слухайте ж… У ті давні часи, коли казкам ще йняли віри, як правді, коли верблюди були ще блохами, черепахи й жаби літали у повітрі, а мінарети схилялись до річки, щоб напитись води, був собі один анатолійський шейх. І трапилось так, що треба було когось послати йому в далеку дорогу у пильній справі. Кличе він до себе старого дервіша, дає йому свого любимого осла і каже: «їдь, брате». Поїхав дервіш і опинився швидко в пустині. Іде і все собі думає, як би йому краще доглянуть осла. Бо той осел та був любимчик шейхів. Як схудне або заслабне в дорозі, шейх буде гніватись. То ж дервіш не їсть сам, не п'є, а доглядає осла. Поїть його водою з міхів, годує, жалує. Де важко їхати, пісок глибокий, злазить з осла, йде пішки. Щоб скучно не було ослові — з ним розмовляє. Все дума догодить шейхові і його любимчику. Себе не жалує. Стане на ніч під пальмами, всю ніч не спить — все пасе ослика. Тільки про те й думав старий. Та як не глядів, як не старався — сталась пригода: заслаб осел в пустині та й здох. Лежить на жовтім піску, витянув ноги, вишкірив зуби, а волохатий живіт — так як гора. Сів перед ним дервіш та й плаче: ну, як я з'явлюся перед шейхові очі? Що йому скажу? Чи я ж не беріг його, мов рідного батька, як власну дитину, не поїв, не годував, не жалував? Не повірить шейх, скаже, що я в тому винен. Та й справді хороший був ослик, людяний, смирний, слухняний.
Жалко скотину, так жалко, мов брата. Плаче невтішно дервіш, ллє сльози на жовтий пісок, ридає. Не їсть, не п'є, не шукає розваги. — Аж ніч настала. Зійшли великі зорі, блищить як
