лодик з другого гурту. — Ви кажете — чудо. От я живу на світі вже скільки літ, а чуда не бачив… Та й ніхто з нас не чув про чуда. Чи тільки дервіші можуть бачити чудо?
— Дивно мені, — озвавсь Абібула, — Який ти мусульманин, коли в чуда не віриш? А хіба ж не було так, що Магомет прилюдно розколов місяць на дві половині? Хіба не розмовляв пророк з ящірками, або не промовив до нього з миски вже спечений баранчик?
— Га-га! Коли це було! Тепер не ті часи. Щось не трапляються чуда.
— У бога все можливе…
— Алла ікбер! — зітхнув Сулейман.
Розмова починала усіх цікавити. Очі в старих блищали у хмарі диму, а пози немов набрались руху. Молодь почала осміхатись. Навіть Бекір покинув сантер і настовбурчив великі вуха.
— Гей ви, невірні, — гукав Абібула. — Ви хочете чуда, коли ви наскрізь зопсовані, немов червиве яблуко. Ви єднаєтесь з невірними, з гяурами… переймаєте їхні звичаї і їхні думки… Ми були сильні, поки держались окремо, поки йшли за пророком… О, вірні, казав пророк, єднайтесь тільки поміж собою… Ви любите невірних, а вони вас не люблять… Коли вам добре, вони засмучені, коли вам зле — вони радіють…
— Неправда, вони великий народ, вони сильніші од нас, бо розум у них дужчий, менш забобонів… Вони освічені… Годі цуратися їх, нам треба в них взяти все, що мають краще… инші часи настали…
Піднявся з-за столу якийсь правовірний, здоровий як бик, насунув на голену голову шапку і стукнув люлькою в стіл:
