можливе. Ну, та хвала Аллахові, біда не така ще велика.
Подруги посідали по-під фонтаном, і поки він співав їм свої тихі пісні, вони живились всякими ласощами, яких Шерфѐ завжди носила повні кишені.
— Шерфѐ!
— Що, Мір'єм?
— Тобі ніколи не спадало на думку, що ми, жінки, живемо по хатах, як птахи в клітці?
— Ні. Або що?
— Не всі так живуть. Широкий світ, а в ньому більше гяурів, ніж нас. У них жінка на волі, куди схоче — ходить, з ким хоче — говорить…
— Вони-ж гяури, а ми правовірні…
— Вони теж вірять в Аллаха. У них жінці і до мечету можна, вчитися можна… Ти не хотіла б учитись, все знати, все бачити?..
— Ха-ха! Я вже училась, як була малою. Доволі.
— То не така наука, як у мектебі. Я часом сижу і думаю… Слухаю, як біжить оця вода з фонтана маленьким струмочком… біжить кудись далеко, через город, поле, через ліси… така весела, жива і бачить ріжні краї, всяких людей, знає, куди сонце сідає на ніч і звідки встає місяць… Я хотіла б бути струмочком…
— Ха-ха! Чудна! А мені добре й в Бахчисараї.
— Знаєш, я заздрю вітрові. Як бачу, що він біжить хутко, гне наші тополі, летить над землею й співає пісню, я думаю: чом я не вітер…
— Ха-ха! вітер! Він тільки пил здіймає з дороги… Тобі скучно, то й думки лізуть в голову… Ти вдома засиділась… подруг забула. Чом
