їй згірдне батькове слово і повна ненависти постать хаджі.
Серце в неї упало, сльози закрутились в очах…
В селі темно і тихо. Крамниці й ятки замкнені, провідники розсідлали свої коні, всякі продавці «ямурта» (яєць), винограду, чадр і иншого відклали свої справи на будень; взагалі весь той рух, що чигає на повні кешені гяурів, зупинило свято. Муезин в-останнє проскрипів з мінарету «ла Алла», і правовірні спочивають. Тільки невсипуще море бухає десь здалеку, немов незримий велит видихає з себе денну спеку, та зорі тремтять в нічній прохолоді, ховаючись одна по одній за чорні, як хмари, шпилі Яйли.
У стін генуезької башти блимає світло. Там у закопченій димом розколині, як у дуплі великої деревини, вариться на розжарених вуглях кава. Круг вогню, підобгавши східнім звичаєм ноги, сидять бородаті хаджі у великих завоях і прості мусульмани у фезах. Хаджі Бекір займає почесне місце: він сидить попліч з миршавим турком у білому халаті та зеленій чалмі. То софта з самого Стамбулу і його мудрих та святих річей зібралися послухати правовірні.
Усі мовчать, усі поважні.
Навіть красунь-Септар, що примостився оддалік, склавши свої сильні, з духом кіньського гною, руки на батіг, якось не так гордо випинає шиті груди, з меншим зухвальством позирає навколо.
Вогонь бліками грає на червоних фезах, осяває смаглі обличчя. Мідяний імбрик сичить на вогні, далеке море ритмично бухає…
