А її коханець бунтує народ. Це ж вже розпуста! Він хоче зробити гяурів з усіх правовірних! Він сам невірний та бейнамаз!..
Всі жалкували муллу Смаїла, що мав на старість таку потіху з сина.
Тихого Абібулу не можна було пізнати. Скрізь бігав і скрізь під'южував. Збірав правовірних і навіть казав, що забити Рустема не гріх. Краще хай гине одна душа, аніж народ.
Зате молодь була цілком захоплена, зворушена. Збіралась гурточками і сперечалась. Старі й правовірні кидали на неї недобрим оком.
Молодих особливо вразило те, що сказав Рустем по спектаклі. В своїй промові Рустем вияснив становище мусульман, занедбаність їх та темноту й закликав до освіти, до європейської культури. Щось нове, нечуване, про що тільки догадувались та нишком мріяли, було сказано прилюдно, палко, з вірою — і викликало справжній вибух. На другий день Рустем не мав одбою од нових знайомих, що стискали йому руку, тріпали по плечах, хвалили та прохали книжок.
Чутка про незвичайні події дійшла і до Мір'єм. Вже з лихого настрою батька, з його бурчання, з окремих фраз — вона догадалась, що з Рустемом щось сталось. Але що? Сидячи долі у своїй хаті на повстянім килимку, Мір'єм ламала голову над тим питанням, не мала сили спокійно шити. Трудно й нудно вишивати якісь квітки, коли серце таке неспокійне. Крізь заґратовані вікна лилося світло в низеньку хатину, мигтіло на злотоглавах по стінах і лиш дратувало. Там, за мурами, де воно сяло на волі, всі знали, що сталося з її Рустемом, тільки вона, найближча до нього істота, гризлась сумними думками у цій старій клітці.
