приклавши побожно руки до вух, збудили тишу жалібним співом. Високо над сонним містом неслася дика музика, як передсмертні ридання грішних, і лунала по рудих скелях, ще темних і холодних…
А сонце вставало.
Спектакль таки одбувся. Надаремне Джіафер бігав по місту, шукав будинку під сцену, йому не вдавалось його знайти. Одні одмовляли, боячись тої не зовсім безпечної вигадки, у других шопи були тісні і невигодні. Джіафер мусів купити дощок та поставити сцену у своєму садку. Народу зібралось дуже багато, чого ніхто не сподівався. Йшли ремісники, робочі, купці і навіть хаджі, бажаючи на власні очі побачити, як далеко сягнула сміливість Рустема, до чого дійшли гріх та розпуста.
На другий день увесь Бахчисарай аж клекотів. По всіх кавярнях, крамницях і навіть на вулиці тільки й розмови було, що про Рустема. Сотні правовірних повторяли його ймення, оповідали, ділились вражіннями, судили. Найбільш хвилювало те, що в п'єсі осміяний був мулла, темний визискувач народу, який цілком не розуміє духу ісламу та дбає тільки про свій «закят» — десятину. Усі одразу пізнали в ньому відомого в городі, впливового муллу Ібрагіма. Зміст п'єси, окремих подій — переходив із уст в уста, змінявся, розвивавсь та зростав у легенду. Хаджі аж скреготали зубами. Коли ж це видано! В тому мерзотному творі дочка богомільних батьків, забувши давні звичаї й закон Магометів, скрізь безсоромно ходить з одкритим лицем, допоминається прав, добивається освіти й заганяє батька у домовину.
