Заметлялась китиця на фезі, брязнули брельоки, мигнув рябий лейбик — і ефенді щез за дверима.
— Ну, на що ти кликав ту малпу? — обурився на Джіафера Рустем.
— Хто його кликав? Сам вліз, як скрізь і завжди. Він теж, бач, стоїть за культуру.
По відході ефенді всім стало легше. Навіть Бекір насмілився і сів на стілець.
Розмова велась вільніше. Сміливі речі Рустема, найбільш гарячого та поступового, розворушили усіх. Бекір уперше чув такі речі, грішні, зухвалі і був приголомшений ними. Він боронився, стояв на свойому, упертий немов ослюк, і мало не плакав, коли міцні, здавалось, як мур, основи старої віри хитались і падали під новим словом. Це просто не містилось в його голові. Очі в нього горіли безсилим гнівом, а вуха світились немов рожеві мушлі.
Гості розійшлись пізно, а Рустем з Джіафером все ще вели розмову. Рустем турбувався. Що значить, що й досі не дають йому школи? Йому хотілось пожити та попрацювати ще на селі, між сільським людом, а тут він мусить гаяти час та подавати в кавярні каву. Не на те ж він скінчив медресе́, дванадцать літ був софтою.
Червоний досвіток глянув у заґратовані вікна, коли вони скінчили розмову. Лягати було вже не варто. Рустем вийшов на вулицю, щоб освіжити голову, і його стріли перші проміння сонця. В долині лежав Бахчисарай, що хвилював, як море, рожевою черепицею. Ще сині абрикоси дрімали на білих стінах, а ліс мінаретів, залитих сонцем, здіймавсь до неба, як праведні душі. Тихо ще було. Та ось на мінаретах, один за другим з'являлись муезини, як чорні духи тих білих веж, і
