— Он сидить Азія долі і не хоче встати на ноги! — сміявся Джіафер серед загального реготу.
— А ми її зведемо, посадимо на європейський стілець.
Але цеє буле не легко. Азія соромилась і ні за що не хотіла розігнути підобганих ніг.
Так і лишилась в кутку.
Тільки коли знов знялась розмова про освіту жінок, Бекір ввесь стрепенувся і навіть встав.
— Е… е… розумієш… — заїкнувсь він, — пророк не так казав… Я навчу жінку писати, а вона мене зрадить… Напише до другого: приходь (хай лежить слово моє під каменем)… І буде тому гірше, аніж би наївся болота… Гріх буде, зле… Ч-чорт його знає! Магомет дав закон… Держи його, поки не вмреш. А так — ні, зле… Ч-чорт його знає…
Бекір хвилювався, заїкався і червонів.
— Ти не рівняй жінки до чоловіка… Аллах, як творив чоловіка, то сказав йому дивитись в небо, а жінці в землю… Так все на світі: що краще — мущина, що гірше — жінка. Літо — мущина, а зима — жінка… День знов — мущина, а ніч — жінка… Не дурно-ж поклав так Аллах… Ч-чорт його знає…
І він розводив руками та блискав очима, щиро дивуючись Аллахові, що все так мудро розклав.
Гості сміялись.
Тільки ефенді Мустафа зразу надувся. Його ображало, що якийсь наймит, бідний міщанський парубок устряв до розмови, як з рівними.
Він раптом витяг годинник та забрязкав фельоками.
— Ой-ой! — заверещав він, — а мої дами чекають.. Марія Петровна та Ольга Іванівна… ха-ха!.. Adieu, messieurs!
