поставлений сторч. Ряди небілених хат з пласкими земляними покрівлями стояли один над другим так, що покрівля одного дому служила подвір'ям для другого. Серед ліса кольонок, якими були підперті піддашшя, чорніли двері й вікна, немов входи до печер, а разом все те нагадувало нори річних ластівок на крутому березі річки. По пласких покрівлях сиділа купками жінота та, мов ріжнобарвні квітки, закрашала святними строями сіре тло голого села. Стара ґенуезька башта, облуплена й погризена зубом часу, стоячи оддалік, грізно позирала з високости на татарське муравлисько, що ворушилось у її стіп.
Емене нагледіла врешті, кого їй треба.
— Фатьме-ее! — вереснула тонким, проймаючим голосом.
— Емене-ее! — почулася од села така ж писклива відповідь.
Емене жваво вхопила мідяний кухоль і подалася до «чішме» — по воду.
Вона бігла вгору, поляпуючи капцями по каменистій дорозі — струнка і зручна, як молода кізочка — і чула передсмак усіх дрібних спліток дріб'язного життя татарської жінки, з якими чекала на неї біля «чішме» подруга. Однак на шосе вона мусіла зупинитись: знайома їй кавалькада чвалом проскочила повз неї, — попереду жінки, а за ними красунь-Септар, рівний, як кілок, з випнутими золотими грудьми, з нахабним, певним у собі поглядом.
Кавалькада давно вже промчалась, а Емене усе стояла на місці та дивилась у слід їй, немов чекала, чи не вернеться її щастя, що зникає з-перед очей, та чи не візьме її з собою у ширший, вільніший світ, ніж заґратована жіноча половина в батьковій оселі? «Кєпек!» — пригадалось
