— Боїться… Небезпечне, каже, діло. Що люде скажуть…
— Що ж тепер діяти? Доведеться шукати десь инде. — Рустем був дуже стурбований.
— Ви таки думаєте виставляти п'єсу? — обізвався Абдураїм.
— Конче. Або що?
— Я б не радив цього робити. Ви висміюєте в ній наше духовенство… занадто гостро ставите жіночу справу.
— А ти думаєш, що це шкодливо? — глянув на його Рустем.
— А вже ж шкодливо… Наш народ держиться поки що ісламом, слухає своїх імамів і поважає їх. А ви хочете зруйнувати його світогляд, його віру, хоч замісць того нічого рівноцінного не даєте йому… Народ треба раніш підготувати..... Дайте йому перше добрий мектеб, відповідно новим педагогичним вимогам, зробіть його письменним, дайте коран на татарській мові, бо арабської він не розуміє й через це темний…
— Чекай, чекай! — захвилювався Джіафер. — Мектеб — діло добре, та ним всього не зробиш… Ти кажеш — іслам, коран. А коран каже, що жінка нижча од мужчини, що вона тільки для нього й сотворена, що її можна бити… У нас жінка в неволі, закутана, як маграмо̀ю[1], нашими ж забобонами, темна, безправна… Її треба вивести на шлях культури, зрівняти в правах з мущиною…
Слово «культура» було любимим словом Джіафера, яке його трохи п'янило, од якого очі в нього починали блищати і йому робилося тепло.
Ефенді Мустафа вмішався в розмову: наморщив чоло і оддув губи.
- ↑ Маграма̀ — жіноче покривало.
