шкільний товариш Рустемів, сухий, схорований, жовтий, а за ним ще двоє молодих софт[1].
Не встигли гості привітатись з хазяїном, як у дверях з'явився відомий на ввесь город ефенді Мустафа, у чорній візитці, рябому лейбику, завішаному брельоками, та з закрученими вусиками на блідому виду. Тонкий, верткий, висмоктаний, він говорив якимсь надірваним голосом і без потреби сміявся. «Ну, чого цей приліз?« — скривився Джіафер, видимо нерадий.
— Ха-ха! — сміявсь Мустафа, і китиця на фезі в нього метлялась. — Дами наші прогнали мене. Марія Петровна і Ольга Іванівна. Приходьте, кажуть, пізніше — підемо в сад… pour passer le temps… весело буде… ха-ха!..
І за кожним разом, коли вимовляв з неможливим акцентом французські слова, повертавсь на всі боки та позирав на присутніх.
Ефенді Мустафа розвалився на стільці і зараз почав розповідати дрібні новинки, які займали його товариство. Він дуже чванився тим, що бував у поліцмейстера, нотаря та начальника почти, хоч там з його сміялися та гордували ним.
Розмова чогось не клеїлась.
Абдураїм більше мовчав або притакував, Джіафер видимо нетерпеливився, очікуючи Рустема, а софти уважно розглядали альбоми.
Коли врешті показався Рустем, Джіафер зразу налетів на нього.
— Знаєш, яка неприємність. Белял зрікся оддати нам шопу під театр. Послухав репетицію і сьогодні приніс свою одмову.
— Через що?
- ↑ Софта — семинарист.
