Врешті хитнулись… Як п'яні…
— Живий! — гуркоче грім з грудей.
— Хай!.. хай!…
Радість велика. Щастя. Руки шукають обіймів. Хапають за плечі, за шию. Крик рветься з грудей. Не крик, а буря.
— Алла!.. Хай-хай!..
Гарчать. Ревуть. Скрегочуть. Ригають. Труться лобами. Гавкають голосно, часто.
— Гав… гав… гав… гав…
Як дикі звірі, як стадо шакалів.
Щезла свідомість. Повна нестяма. Шаленість.
І знов, як над бурхливим морем, простяг шейх руки і кинув глухо, протягло:
— Гей-х-х-х!..
Хвилі ущухли і стало тихо.
Абібула підняв долоні і потер чоло, обличчя. Немов прокинувсь. Обвів всіх зором і скрізь побачив здивовані очі.
Всі мов питали:
— Що було? що сталось?
Потому зняли руки до бога і втомлені, тихі, розбиті, зітхали:
— А-мінь, а-а̀мінь, а-а̀мінь…
Жалібно, ревно, як сплакані діти.
Відправа скінчилась.
Було вже пізно. В далеких оселях співали півні. Тиха, холодна ніч обняла землю. Біліла стерня по-під горою, і чорні круглі тюрбе важко вкривали кістки святих та ханів. В чорному небі кліпали зорі.
Знов тихо ступав Абібула по святому Азізі. Ніс в серці радість, в голові мрії. За ним повзли поволі, як тіні, гуртки дервішів.
Абібула навіть не стямився, як опинився біля дому. Його вивів з задуми чудний якийсь згук.
