— Гу-у! Один! Ти один, боже, великий боже, даєш лік там, де вже ніхто помогти не здолає… Душею й тілом прагну сказати, що ти один! Гу-у-у!
Дика радість хапає за серце… Абібула чує, як нові сили, великі, незміряні, вілляла та пісня в його члени. Вони всі скачуть, радіють, всі славлять бога… Плигає тіло в шалених руках, хвилюють груди і скаче голова, залита потом, а крізь заплющені очі він бачить небо, усе в огнях. Бачить-троянди, червоні гранати, білі лілеї… Горять… цвітуть… літають… Цілий дощ квітів… Ллють пахощі в груди… Трудно так дихать… Він вже не може співати, він ледве встигає за всіми:
— Гал-гай!.. ай-гай!.. ай-гай!..
Всі — одно тіло, що скаженіє у рухах, всі — один голос, що славить бога:
— Ай-гай… ай-гай…
А пісня бадьорить, а пісня ллється, як з неба, весела, радісна, чиста, мов янгол співає.
Хтось плеще в долоні… От хтось сміється — ха-ха!
Алла!..
Швидче, прудкіше, всі разом… Останнім духом… решткою сил.
Хай-хай… Живий… живий… бог живий.
Крик скаженіє, гарчить, як прибій моря, як лютий пес… Б'ють китиці фези, мотаються голови, підплигує тіло, танцюють перед очима зелені круги й хитаються стіни теке у славу Аллаха…
— Живий… живий… живий…
Ох, яка радість… ох, яке щастя… Небо розкрилось… Янголів видко… мають вже крила… Аж плакать хочеться… сльози душать за горло.
— Ай-хай… ай-хай!..
Танцюйте, радійте!..
