— Немає бога, опріче бога!..
Плече з плечем, знов тісний круг, братнєє коло. Вінок з халатів та з білих чалм. Радісно пісня вирвалась з грудей.
|
Ля Ілля ге — іль Алла̀-ге… |
Жива каблучка уже хитнулась. Раз в той бік, раз в другий. Спочатку плавко, поволі, у такт, немов тихі вітри хитають колом, немов лагідні хвилі гойдають водні лілеї. Схиляються чалми в честь шейха; гойдається мозок як у колисці, душа бажає розгону і де далі зростає рух. Здається, вітри міцніють, підхоплюють коло. Все швидче та й швидче. Зростає пісня… дужчає голос, обличчя сяють. Білі халати надулись од вітру і мають поли. Поклони все глибші, все нижчі. Тіло згинається вдвоє, в'ється як вуж, китиці фезів скачуть по чалмах, а слова пісні злились у крик:
— Е-гѐ-лла!.. е-гѐ-лла!..
Росте той крик, скаче, мов по драбині, все вище, як дикий звір в горах, тягне з собою тіло, захоплює дух.
— Е-ггѐ-лла!.. е-ггѐ-лла!..
Білі обличчя скривились, тіло б'ється у корчах.. Абібула плаче. Хлипають другі… Вже не стає сили, знемога…
Та ось потіха. Мов впала з неба. Високий тенор почина пісню — веселу, бадьору, ясну, як янголиний спів:
|
Юдже́ султа̀ним |
— Гу-у!
З десятків грудей вихопивсь радісний покрик.
