Монотонно і безконечно, наче великі дзигари рахують хвилі:
— Ла-іль — Ал-ла…
Абібула прижмурив очі. Голова в нього хитається в такт пісні і слова йдуть за словами, немов верблюди в пустині.
— Ла-іль — Ал-ла…
На один голос, в такт, без перестанку, без передишки. Все ті ж слова, усе той темп.
Так тягнеться довго. Минають хвилі, години; здається, дні цілі проходять. Він вже не чує ні власного голосу, ні свого тіла, ні тіла сусідів. Всі вони злились разом в одно суцільне тіло, у один спільний голос, який веде пісню, довгу, скучну, монотонну, немов машина помпує воду, або слова хтось ниже на безконечну низку.
— Ла-іль — Ал-ла…
Не то скучно стає Абібулі, не то спати хочеться. Щось налягло на мозок. А проте Абібула чує, як там десь глибоко, у грудях, на самому дні, зерно по зерні, крапля по краплі, збірається сила, росте, зміцняється, і знов ідуть, як хвилі:
— Ла-іль — Алла…
Сумно так стало в текѐ; бліді обличчя немов застигли, а в серці щось неспокійне, там щось ворушиться… Клубком котиться в грудях, бере за горло. Хочеться крикнуть: ти один, боже, всесильний, могучий, в тобі вся радість, в тобі надія… Ти один, боже! о боже!…
Хтось хлипнув, не здержавсь…
— Алла!..
і збудив назбірану силу, всіх зняв на ноги.
Тремтить в Абібули тіло і горять вуха. Розгойдана душа рветься хвалити бога, тягне з собою тіло. Щось в ньому є. Якась пружина. Велика радість. Побожний рух.
