див очей з текѐ, над яким здіймавсь мінарет, мов білий привид.
Та ось усі стрепенулись. В вікні мінарета мигнула тінь і зараз розлігся спів муезина — сумний, скрипучий та жалібний.
Всі знялись з місця.
В текѐ було темно. Тільки коло міграбу[1], де стояв шейх, горіли дві прості лямпи. Низька, закопчена стеля, темні килимки на помості, нерівні, колись ще білені стіни, холодне сперте повітря — скоріш нагадували запущений склад, аніж дім божий. Ряди стоптаних капців, полишених біля порогу, насичали повітря їдким запахом поту. Люде ставали рядками і прикладали руки до вух: ми слухаєм, боже!.. Почалась звичайна мусульманська відправа і скоро скінчилась.
Тихо, босими ногами підходили дервіші до шейха, вклонялись і сідали долі в кружок… Ноги під себе, плече до плеча, у тісне братерське коло. Абібула чув теплі плечі своїх сусідів. Йому здавалось, що його тіло розширилось, зросло праворуч і ліворуч, аж ген далеко, й тремтіло, немов жива каблучка. Горде обличчя в шейха стало поважним, наче застигло. Очі спустив до долу, дививсь, здавалось, на бороду. Усі мовчали. Так тихо стало… Світло притьмарилось, і брудні стіни тісніше зсунулись. Оддаль безвладною масою лежав недужий.
Усі чекали.
Раптом, як з одних грудей, почався спів. Повільний, розмірений, скучний. Слова гупали в пісні, як ціп на току, окреме, виразно:
— Ла-іль — Ал-ла…
- ↑ Вівтарь.
