свіжим инжиром та смаженими на овечім лою коржиками…
— Куша́й, урус… куша́й! — припрошували вони й заглядали їм у рот.
Коли гості відійшли, Емене ще довго дивилась у слід сміливим жінкам, що сами, без провідника-мужчини, прийшли з-над моря і тепер повертають назад, ні перед ким не ховаючи свого гарного обличчя.
І знов Емене сама, і знов їй нудно. Вона никає по подвір'ю, без цілі забігає в хату, скрізь шукає розваги або якого діла. Та діла нема, а для розваги у татарської дівчини один лиш ресурс: строї. На тому і скінчилося. Емене розчесала й заплела дрібушками свої червоні, як поломінь, фарбовані коси, накинула на себе новий халат з дивними арабесками й підперезалася косинкою так, що яскраво розмальований кінець її закривав її фігуру, відповідно етикетові, ззаду нижче стану. Потому вона начепила на шию своє багацтво — рясне намисто з золотих дукачів, а на голову накинула маленький фез, густо зашитий монетами. Легка чадра на плечі і червоні капці доповняли її туалету. Лишалося ще нарум'янити лице та звести до-купи фарбою дуги брів. Коли вона була готова, то виглядала, як індійський божок, і була дуже задоволена з себе.
Та на подвір'ї, куди вона повагом вийшла, нікому було милуватися красунею. Бідна дівчина зітхнула.
День уже гас. Бліде втомлене море ліниво хлюпало в беріг. Кам'яні шпилі Яйли рожевіли на небі, синій морок ховався по розпадинах скель, а ліси по схилу гір чорніли немов спалені.
Емене глянула до-гори, на село. Притулене до горба, воно виглядало, як величезний сцільник,
