Йому було так добре, в голові трохи крутилось, душа сподівалась роскошів молитви і тріпала, як птиця, крилами.
Враз од стіни одділилась біла фігура.
— Ахша̀м хаір олсун[1]!..
— Ахшам…
Те «ахшам» брата, тихе, як нічне шелестіння тополі, здалось незвичайним, таємним.
Дѐрвіші помалу збірались.
З мороку ночі, як із туману, випливали фігури в довгих халатах, у білих чалмах, мовчазні і поважні.
Ахшам! ахшам!.. шелестіли слова, як сухе листя, й гинули серед ночі.
В вікні текѐ блимнув несмілий вогник.
Тихо ступаючи, гордо пройшов у текѐ шейх[2], високий, пишно зодягнений. Пішов, подивився і знову вернув додому. Ні до кого не обізвався, ніхто до нього. Він тепер постив і дав зарік мовчати.
Серед тиші чутно було, як десь далеко торохтів віз.
Дервіші сходились. Кидали слово-два, тихо, пошепки й мовкли. Дзвінко дзюрчала вода. Високі тополі все шелестіли. Біліли в темряві чалми і бороди.
Підкотивсь до текѐ віз і став. Коняка форкнула. Два чоловіки скочили з воза, мовчки підняли кожух, під яким щось стогнало.
— Меджін… меджін… — хтось сказав зтиха.
Зняли слабого на руки і понесли у текѐ. Ноги висіли в нього безвладно, як перебиті.
Знов стало тихо. Усі чекали. Абібула не зво-
