День одійшов. Трівожний, неспокійний, в ясній одежі і галасливий. Зайшов за гори разом із сонцем і стало тихо. Спокійна, тиха, як богомільна черниця, з'явилась ніч. Замовкла сіра земля, здрімнули хати, тополі і поле.
Сумно, безлюдно в святому місці — Азізі. Пишні «тюрбѐ» — мавзолеї самітно сіріють на полі, між будяками й грузом, важкі, великі, байдужі, як ті святі та хани, що спочивають під ними. Чорною купою заснув на землі манастир «текѐ», а над ним стоїть мінарет, як білий привид. Не сплять лиш цвіркуни і фонтани та кліпа очима-зорями небо.
Легко, мов тінь пливла, ступав по Азізі Абібула. Немов боявся топтати місце, полите кров'ю святого. А може до цього місця торкалась нога Аджідер-мелек-султана, коли він, у давню давнину ще, ніс свою голову по-під пахвою та поливав кров'ю шлях до могили. Кожен раз, коли Абібула тихими ночами простував у «текѐ» на молитву, він уявляв собі людину без голови, з крівавим горлом, а з-під пахви у неї дивилась на нього страшними очима відтята голова.
І кожен раз, як і тепер, було йому страшно, і серед тиші калатало серце. Властиве, це було добре. Він сам викликав ту уяву, оберегав той страх і той настрій, ворушив його немов болючий зуб. Він хотів, щоб душа в нього гойдалась, як хибкий човен на морі, тремтіла як лист на вогні, щоб стала прозорою, легкою й могла злинути в небо. Так щиро він прагнув єднання з богом.
Абібула підійшов до «текѐ»; ще нікого не було. Скрізь тихо й темно.
Абібула став під тополею. Чекав. Дививсь на зорі і вбірав в себе таємну тишу святого місця.
