Так на мене кричав, що я плакала і досі очі червоні. Побив каламар і викинув перо, а сам побіг сердитий і забув чотки. Та я мовчала, хоч добре знаю, що в корані того не стоїть, аби жінка не сміла писати. Тепер пишу батьковим пером. Було б мені, коли б дізнався. Твої книжки читала аж двічі. Хоч мені страшно (од твоїх думок), та ти це смійся. Я хоч не вчена, проте чую, що твоя правда. А що ти не схотів брати Шерфе, то зробив добре. Вона сміється з тебе і не кохає. Сьогодні Абібула буде молитись, а батько поїде. Мати лягає рано. Прощай. Хай звеселить зір твій Аллах. Твоя Мір'єм».
Коли Рустем вернув до кавярні, щоки в нього горіли і все тіло стало туге й легке, як м'яч. Гостей, як і перше, було багато. Старий Сулейман поскидав капці, поклав ноги у білих панчохах на софу і пахкав з довгого цибуха. Він справляв тут свій кейф. Абібула вів тиху розмову з приїзжим муллою, а в кутку, серед синього диму, викладав свої погляди гостям балакучий Бекір.
— Ч-чорт його знає! — низав він плечима, і очі в нього горіли, а вуха світились на сонці. — Ч-чорт його знає… Пішов я вчора в садок у ханський палац, а там — розумієш — сидить гяур на лаві й обняв чужу жінку, наче свою… Тьху!… погань… Ні, в нас цього нема… Магомет не велів… В Стамбулі цього вже не побачиш, ой, ні… От тільки зберу трохи грошей… Я бідний… Батько, розумієш, і сам не має, що їсти… А тут плати й плати. Бакшіш давай… і скрізь бакшіш. І до війська беруть… Ч-чорт його знає…
Рустем далі не слухав.
