який зміст п'єси, так і насів на Османа. А той дурень злякавсь і не хоче грати.
— Ну, це байдуже, десь знайдемо другого.
— Завзялись на нас старі. Таке робиться, що страх. Вони нас камінням ладні побити. От побачиш, що наша вистава так не минеться
— Пусте… тут, знаєш, могила тільки поможе. Після смерти старих піде все краще, — потішав його Рустем. — А моя справа така: сьогодні приїхав з села один вірний товариш. Треба через нього послати книжок. От ти б і приніс, бо мені не можна кинути службу.
— Добре. Я принесу. А ти приходь завтра, треба порадитись.
Рустем мусів покинуть товариша: нові гості вже його кликали.
Та не встиг він поставити на стіл філіжанку, як хтось гукнув знову:
— Рустеме, тебе Айшѐ кличе.
Рустем враз зблід і філіжанка затремтіла в його руках. Здержуючись, щоб не побігти, він вийшов на вулицю. Його небога, восьмилітня Айше, перегнувшись над важким кухлем з водою, лукаво кліпала до нього очима та моргала фарбованими бровами. Вони зайшли в подвір'я, і тут, у темному закутку, Айше дістала з-під ватованого халата зібганий папірець і подала Рустемові.
Рустем так хапавсь прочитати, що мало його не роздер.
«Я вже чула про твою біду, Рустеме, — читав Рустем надряпане напів писаними, напів друкованими літерами. — Та не журись. Господь милосердний. Так, як ти зробив — ти зробив найкраще, і я твоя вірна Мір'єм. Коли б ти знав, що нині сталося. Батько побачив у мене каламар і перо.
