В кутку сиділи якісь селяне. Скромні, похмурі, немов чужі горожанам. Сулейман вступив з ними в розмову. Вони оповіли, що привезли хорого, одержимого злим духом — «меджина». Вже п'ять літ не ходить, з того саме часу, як мало не згорів на пожежі. Сьогодні на Азізі будуть молитись дервіші, то може виблагають йому полегкість.
— Алла ікбер! — зітхав Сулейман і слухав далі.
Бекір задовольнив своїх гостей і підсів до них.
— Ну, скоро підеш у москалі? — жартували ті з його.
Бекір зацмокав та закрутив головою.
— Втечу… зароблю гроші — й гайда до Стамбулу..
Очі в нього спахнули й червоні вуха світились на сонці.
— Ч-чорт його знає! — гарячився Бекір: — служи у війську, коли дають «домуз» (свиню) їсти. Розумієш, хитрий який: зварить з свинини юшку, м'ясо дає своїм, а юшку нашим: на, їж!.. Ч-чорт його знає…
— Селям алекім, — привітавсь новий гість. — А де Рустем?
— А, Джіафер! — радісно скрикнув Рустем і побіг назустріч.
— Так це правда? Ну, розказуй, як було діло…
Рустем потяг його в куток.
— Все розкажу… потому. А тепер маю до тебе справу….
— І я до тебе в справі. Знаєш, Осман зрікся грати у твоїй комедії. Як дізнавсь його батько,
