Рустема. Батько не міг врешті стерпіти, що син бунтує народ проти духовенства, пише книжки, в яких ні слова нема про бога, сміється з давніх звичаїв і навіть з корану. А що найгірше-нанявсь в кавярню до ефенді Мухтара, який з муллою у сварці, і з сьогодняшнього ранку подає гостям каву!
— Кажуть, мулла Смаїл лихий на сина, що не хоче сватать Шерфѐ, хоч батьки замінялись вже словом, — сказав Абібула.
— Ах, молодь, молодь. Це ж бейнамаз[1], та й годі!.. крий боже мати такого зятя! Великий бог, — Алла икбѐр! закінчив старий Сулейман своєю любимою приповісткою.
Був саме час, коли Сулейман ходив на каву. Надівши чалму та взявши в руки чотки, він подавсь до кавярні ефенді-Мухтара, яка була лиш через дорогу. Вже тридцять літ він що дня у такий час одвідував її. Абібула подавсь за батьком.
Кавярня торгувала сьогодні добре. Всі хотіли на власні очі бачити, як син такої відомої в місті особи розносить каву, мов простий наймит. Тому в кавярні було аж тісно. Хазяїн поїхав у Симферопіль і гостям служили Рустем та хлопець Бекір, тонкий, високий і клапоухий.
Рустем був трохи блідий, хоч удавав веселого. Служив він гостям не дуже зручно. Проте всі його кликали, кожен намагавсь, щоб він подав каву.
— Рустеме! нам кави!..
— Ха-ха!.. Рустеме, неси до нас!.. То ми тобі служили, тепер послужи нам.
— Ми всі служимо один одному, — осміхався Рустем.
- ↑ Такий, що не виповняє приписів ісляму.
